ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ П.СКОРОПАДСЬКОГО - PDF

Description
Вісник КНЛУ. Серія Історія, економіка, філософія. Випуск ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ П.СКОРОПАДСЬКОГО А. СИДОРЕНКО Київський національний університет імені Тараса Шевченка Анотація

Please download to get full document.

View again

of 14
All materials on our website are shared by users. If you have any questions about copyright issues, please report us to resolve them. We are always happy to assist you.
Information
Category:

Internet & Web

Publish on:

Views: 209 | Pages: 14

Extension: PDF | Download: 0

Share
Transcript
Вісник КНЛУ. Серія Історія, економіка, філософія. Випуск ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ П.СКОРОПАДСЬКОГО А. СИДОРЕНКО Київський національний університет імені Тараса Шевченка Анотація У статті досліджується становлення Збройних Сил Української Держави у 1918 р. На основі джерельних та історіографічних даних аналізуються плани гетьмана П.Скоропадського щодо вирішення військового питання, визначається роль німецькоавстрійського командування, взаємозв язки тогочасних військових формувань з керівництвом Української Держави, їх участь у антигетьманському повстанні. Ключові слова: військова політика, Гетьманат, П.Скоропадський, Збройні Сили. Аннотация В статье исследуется становление Вооруженных Сил Украинской Державы в 1918 г. На основании источниковых и историографических данных анализируются планы гетмана П.Скоропадского относительно решения военного вопроса, определяется роль германскоавстрийского командования, взаимоотношения тогдашних военных формирований с руководством Украинской Державы, их участие в антигетманском восстании. Ключевые слова: военная политика, Гетманат, П.Скоропадский, Вооруженные Силы. Summary The article examines the formation of the Armed Forces of the Ukrainian State in Based on the data source and historiographical analyzes Hetman Skoropadsky plans to address military issues, defines the role of the German-Austrian Command, military forces of contemporary relationships with the leadership of the Ukrainian state, their participation in antyhetmanskomu uprising. Key words: military policy, Hetmanat, P.Skoropadsky, Armed Forces. Утвердження української державності в рр. мало величезне значення для українства впродовж усього ХХ століття. Саме цей період сприяв народженню таких утворень, як УНР і Гетьманат, що після згортання національно-визвольних змагань переформатувалися в уенерівський та гетьманський шляхи становлення України відповідно. Перший з них ґрунтувався на досить популярних (точніше сказати, розпропагованих) у ХХ столітті соціалістичних ідеях, котрі тісно перепліталися з націонал-демократичною риторикою, другий на історичних зв язках з Козацькою державою (Гетьманщиною, створеною Б.Хмельницьким), консервативній суспільно-політичній концепції, традиціоналістичних принципах. Безумовно, що такі різні за змістом варіанти державотворення не могли співіснувати мирно, або, тим більше, йти на об єднання. Вже еміграційна діяльність представників гетьманського та уенерівського таборів характеризувалася досить різною критикою одне одного, нерідко вкрай суб єктивною і деструктивною 1. Зі здобуттям Україною незалежності в 1991 році тематика подій рр. перейшла більшою мірою в конкретно наукову історичну площину, проте і там не втратила характерної гостроти. При цьому варто зазначити, що якщо внесок УНР у державотворення було зафіксовано «на офіційному рівні» політики (передача її останнім президентом у вигнанні М.Плав юком символів влади українському керівництву) і науки, то ставлення до Гетьманату П.Скоропадського серед деяких вітчизняних дослідників є не зовсім однозначним. По суті, вони нерідко повторюють попередні штампи, дещо змінивши лише ідеологічне забарвлення. Зокрема, 140 Сидоренко А. Військова політика Української Держави П.Скоропадського В.Солдатенко неодноразово підкреслював «антинародний, антинаціональний і антидемократичний характер Української Держави», ігноруючи її здобутки в галузі приєднання українських етнічних територій, дипломатії, оборони, розвитку культури, науки та освіти. Загалом же можна простежити, що ця критика виходить з доволі суб єктивних позицій «класовості» (як, утім, і сама оцінка революційних подій рр.) й апріорі негативно оцінює будь-що, що ставало на заваді вседозволеності «пролетарських мас» 2. Окрім того, деякі дослідники нерідко безапеляційно ставлять під сумнів український консервативно-монархічний концепт влади взагалі, заявляючи, що Україні «він був не властивий», ігноруючи при цьому важливі сторінки української історії. Саме тому звернення до історії Другого Гетьманату нині вкрай важливе, оскільки визначивши його внесок у процеси державотворення, можна з якісно інших, консервативно-традиціоналістичних позицій проаналізувати поступ українського державотворення взагалі. У рамках дослідження Української Держави одним з найважливіших питань є питання військового будівництва. Свою актуальність воно підсилило і на тлі останніх подій на східних територіях України, в котрих відгукується боротьба років. Окрім того, військова політика Української Держави сама по собі викликала досить антагоністичні оцінки вже своїх сучасників. Зокрема Д.Дорошенко один з міністрів уряду Гетьманату, а згодом учасник гетьманського руху за межами України зазначав, що П.Скоропадський спочатку планував створити невелику, проте повністю боєздатну армію, яку потім можна буде розширити за узгодженістю з австро-німецьким командуванням, однак командування тривалий час противилося розбудові українських збройних сил, і це стало однією з причин краху військової політики гетьмана 3. О.Удовиченко, військовий діяч часів Гетьманату й УНР, виходив з подібних позицій, підкреслюючи, що П.Скоропадський мав широкі плани у сфері військового будівництва, проте їх здійснення гальмувала німецька армія, а існуючі на момент утвердження Української Держави збройні формування спершу підтримали гетьмана, проте згодом були розчаровані його національною політикою й окремими соціальними проблемами та поступово перейшли до протилежного табору 4. С.Шевчук, високо оцінюючи військову політику Скоропадського та порівнюючи її з відповідною роботою керівництва Центральної Ради, досить гостро засуджував у цьому плані антигетьманське повстання Директорії 5. Водночас негативно характеризував мілітарні перетворення Гетьманату С.Ріпецький, підкреслюючи великий вплив російських офіцерських кіл та розглядаючи федеративну грамоту П.Скоропадського як крок до відновлення великодержавної Росії 6. З подібних позицій виходив і Є.Коновалець, підкреслюючи дисонанс позитивних державницьких намірів гетьмана та проросійської орієнтації його оточення, котра призвела до напружених стосунків із формуванням Січових Стрільців та підштовхнула останніх на листопадове повстання 7. У сучасній українській історичній науці, починаючи з 1990-х рр., питання військової політики Української Держави також викликає досить різноманітні судження. Зокрема, А.Папікян виступив з тезою, що гетьман готувався створити регулярну національну армію, котра б зуміла надійно захистити державу і виправити в цьому плані помилки Центральної Ради, однак позиція німецько-австрійського керівництва стала на заваді, і ті збройні формування, котрі все ж вдалося створити, ситуацію з часом не виправили 8. На противагу такому твердженню С.Литвин заявляв, що Гетьманат взагалі нічого надмірного у військовому питанні не здійснив, а керувався лише готовими планами Центральної Ради, розробленими у березні-квітні 1918 р. 9 Загалом же варто зазначити, що у П.Скоропадського існували плани щодо створення потужної армії, оснащеної прогресивною на той час технікою, і вони, як мінімум, позитивно виділялися на тлі пацифістської демагогії діячів Центральної Ради, а як максимум свідчили про далекоглядні наміри гетьмана, проявляли в ньому колишнього успішного генерала, що більш ніж тверезо оцінював ситуацію, в якій перебувала держава. Водночас ґрунтовна військова 141 Вісник КНЛУ. Серія Історія, економіка, філософія. Випуск доктрина П.Скоропадського на шляху до своєї практичної реалізації стикалася з багатьма труднощами протидією соціалістичної опозиції, суперечливим німецько-австрійським чинником та й простим браком часу. Зрештою, антигетьманське повстання продемонструвало певні прорахунки мілітарної політики Української Держави, ненадійність багатьох збройних формувань, котрі під час боїв були розбиті або ж взагалі перейшли на бік Директорії. Власне тому метою даного дослідження є визначення розбіжностей між військовими планами гетьмана та історичними реаліями, котрі завадили їх вирішенню, з ясування ролі німецькоавстрійського (передусім німецького) чинника в розв язанні питань побудови українського війська, роз яснення позиції тих мілітарних частин, котрі, формуючись першочергово як бойові підрозділи Української Держави, взяли участь в антигетьманському повстанні. Центральна Рада та її уряд, котрі передували П.Скоропадському, до вирішення військового питання ставилися більш ніж прохолодно. Досить характерними в цьому плані були заяви В.Винниченка про необхідність «знищення всяких постійних армій», оскільки «соціалдемократам армії не треба» 10. Така риторика, безумовно, виходила з ідеологічних поглядів тодішніх українських соціалістів і нічого спільного з реальними державницькими кроками не мала. Власне тому каталізатором військового руху доби Центральної Ради й став не представник її керівних органів, а фактично опозиціонер і «самостійник» Микола Міхновський. Саме він ініціював створення Українського військового клубу імені Павла Полуботка, виступав з позицій розробки потужної української мілітарної сили, котра б допомогла в подальшому утвердити державність, активно сприяв розбудові українського полку імені Богдана Хмельницького. Така діяльність одразу ж наштовхнулася на спротив лідерів УНР, котрі свідомо не хотіли здійснення планів щодо національної армії, бо це, нібито, йшло в розріз з «позиціями революції». Варто підкреслити, що з абсолютно схожими аргументами виступали і такі російські радикальні організації, як ради робітничих і солдатських депутатів, котрі вбачали у формуванні українського полку «загрозу революційному фронту» (тоді як той же генерал Брусилов зрештою схвалив дані реформи) 11. Аналізуючи військове будівництво доби Центральної Ради, Д.Дорошенко досить аргументовано зазначав, що В.Винниченко буквально «з ненавистю ставився до армії», а в своїх статтях у «Робітничій газеті» висміював як спроби мілітаризації, так і пробудження під час цих подій історичних традицій 12. Фактично військовий рух майже з самого початку свого розвитку був поділений на два табори, котрі відповідно уособлювали М.Міхновський та В.Винниченко. При цьому соціалістичне керівництво УНР доклало достатньо зусиль, аби зменшити вплив у мілітарній галузі М.Міхновського як «ідеологічно ворожого», а згодом, після невдалої спроби проголошення повної незалежності України полуботківцями, взагалі відправити його на Румунський фронт. Подібна ситуація відбувалася і з П.Скоропадським, на той момент командуючим І Українським корпусом, сформованим на основі 34-го армійського корпусу в рамках «українізації» армії. Генеральний Секретаріат поставився до талановитого генерала з упередженим і суб єктивним «соціально-класовим» підходом, відверто демонструючи незацікавлення в його персоні. Наприкінці листопада 1917 р. П.Скоропадський зумів силами свого підрозділу роззброїти наступаючий на Київ збільшовичений 2-й гвардійський корпус, однак замість вдячності підозра з боку лідерів УНР щодо нього лише посилилася великий землевласник, аристократ, шанований військовий був для соціалістів потенційно «контрреволюційним», а отже, і вор
Related Search
Similar documents
View more...
We Need Your Support
Thank you for visiting our website and your interest in our free products and services. We are nonprofit website to share and download documents. To the running of this website, we need your help to support us.

Thanks to everyone for your continued support.

No, Thanks