УДК 94 А.І. Зякун, ДВНЗ Українська академія банківської справи НБУ УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ: СОЦІАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ КРІЗЬ ТІ РОКИ ХХ ст. - PDF

Description
УДК 94 А.І. Зякун, ДВНЗ Українська академія банківської справи НБУ УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ: СОЦІАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ КРІЗЬ ТІ РОКИ ХХ ст. Аналізуються зміни в соціально-культурному розвитку української

Please download to get full document.

View again

of 11
All materials on our website are shared by users. If you have any questions about copyright issues, please report us to resolve them. We are always happy to assist you.
Information
Category:

Abstract

Publish on:

Views: 39 | Pages: 11

Extension: PDF | Download: 0

Share
Transcript
УДК 94 А.І. Зякун, ДВНЗ Українська академія банківської справи НБУ УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ: СОЦІАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ КРІЗЬ ТІ РОКИ ХХ ст. Аналізуються зміни в соціально-культурному розвитку української інтелігенції в ті роки ХХ ст. До революції в Україні і в Російській імперії інтелігенція відігравала виняткову роль у духовному житті суспільства. Це було зумовлено колосальним розривом між культурно-освітнім рівнем більшості населення і нечисленної інтелігенції. Але ті роки в розмірене життя інтелігенції внесли кардинальні зміни. Тому автор статті проаналізував розвиток інтелігенції у ці роки, простежив, які суспільні процеси були його основою, і на фоні цього розглянув процес формування нової інтелігенції та знищення старої. Автор звернувся до попередніх досліджень з цієї теми зокрема, праць радянської історіографії Л.І Ткачової, М.Г. Шевчука, В.М. Даниленка, М.А. Коновалова, Ю.О. Курносова, А.Г. Бондар [2; 4; 5; 7; 9]. Для усвідомлення характеру і шляхів розвитку інтелігенції в умовах х років важливо проаналізувати деякі ідейні настанови, що домінували в цей час щодо інтелігенції як соціального феномена. В.І. Ленін наполягав на необхідності збереження спадкоємності у розвитку і використання досвіду та знань старої інтелігенції в будівництві соціалізму. У своїх виступах він говорив, що треба взяти всю культуру, яку капіталізм залишив, і з неї побудувати соціалізм. Треба взяти всю науку, техніку, всі знання, мистецтво. Без цього ми життя комуністичного суспільства побудувати не можемо. А ця наука, техніка, мистецтво у руках спеціалістів, у їх головах [6]. Тому в грудні 1918 р. він вимагає від радянських працівників роботи щодо залучення старих спеціалістів до співпраці з радянською владою. На 1920 рік більшовиками була розроблена ціла система форм і методів залучення старої інтелігенції до будівництва нового суспільства. Оскільки першою реакцією переважної більшості інтелігенції і службовців на жовтневі події 1917 р. був суцільний саботаж, то й першими методами залучення до співробітництва стали примус та насильство. Розглянемо деякі з них. Перший захід це встановлення цензури. На початку 1920-х років були поширені гасла боротьби з буржуазною ідеологією і відбувалося перекриття усіх каналів поширення культури, яка не збігалася із завданнями офіційної ідеології. Другий крок це проведення репресій серед інтелігенції, яка входила до складу політичної партії, так звані партійні чистки, під час яких першими серед виключених з партії ставали саме представники розумової праці. Перша, після смерті Леніна, чистка була проведена у 1925 році і відтоді постійно повторювалася. Наприкінці 20-х років партійне керівництво, точніше, просталінська його частина, стала ініціатором розгортання масової репресивної політики щодо інтелігенції. Ленінські настанови щодо інтелігенції було повністю відкинуто. У декларованій офіційній схемі робітничий клас селянство інтелігенція набула ролі третього зайвого. Вона припинила існування як явище загальногуманітарне і стала явищем класовим. Тому цю політичну та культурну силу в образі інтелігенції потрібно було знешкодити: нейтралізувати, перевиховати або вислати з держави. У жовтні 1922 р. близько 70 викладачів вузів і професорів вислали за кордон. Але вже з середини 20-х років починається зворотний хід намагання політично активізувати інтелігенцію в руслі, необхідному владі. На початок 30-х років склад інтелігенції, її соціальна природа, політичне обличчя усе це не відповідало класовим принципам радянської держави. Владі була потрібна своя інтелігенція, перш за все, за класовим походженням та ідеологічними принципами. За короткий час добитися цього було неможливо (хоч таке завдання й ставилося), отож виходили з реальних обставин, використовували ту інтелігенцію, що залишилася від старого світу. Проблема вирішувалася досить просто: інтелігенція мусила йти на службу новій владі, тому що не мала інших джерел до існування. Але оскільки інтелігенція, як уже зазначалося, була об єктом класового підходу, простої її участі у господарському і культурному житті було не досить. Вона повинна була змінити своє соціально-політичне обличчя, стати радянською за своїми поглядами, стилем життя. Проблема радянізації інтелігенції вирішувалася багатьма шляхами: формуванням її кадрів з класово близьких джерел, перевихованням старих спеціалістів, втягненням їх у різні форми радянської громадської діяльності, придушенням різних угруповань, що не бажали йти на компроміси. Намагання радянізувати стару інтелігенцію завершилися у рр., коли почався великий перелом. Тоді ж докорінно змінився принциповий курс щодо шляхів створення радянської інтелігенції основну увагу було перенесено на підготовку в масових масштабах робітників розумової праці, спеціалістів (перш за все з робітників і селян) через систему вищої і середньої спеціальної освіти. Основним джерелом, базою формування інтелігенції, як і до революції, залишалася вища школа і спеціальна середня освіта. Саме сюди були спрямовані зусилля нової влади, скеровані на швидкі зміни у соціальному складі студентства, а отже й майбутньої інтелігенції. Але студентство початку 20-х років теж не задовольняло владу з позицій класового підходу, тому що набір був зроблений до революції і класовий склад студентства був представлений вихідцями з духовенства, міщан і цехових, селян, козаків, дітей почесних громадян і купців, дітей дворян і чиновників, іноземців [8]. У роки громадянської війни ситуація не змінилася. У 1920 р., зокрема, діти робітників у вузах України складали 3 %, селян 6 %. Це аж ніяк не відповідало потребам радянської держави, якій потрібна була своя, класово близька, молода інтелігенція. Саме тут у галузі вищої і середньої спеціальної освіти з початку 20-х років було запроваджено курс на її пролетаризацію. Це означало, по-перше, реорганізацію всієї структури спеціальної освіти, підпорядкування цієї структури завданням нового будівництва, по-друге, різку зміну соціально-класового обличчя інтелігенції. Реорганізація структури спеціальної освіти була проведена на початку 20-х років. Почалася вона з ліквідації університетів (до революції їх було три у Харкові, Києві, Одесі). Історико-філологічні та юридичні факультети перетворювалися на педагогічні інститути, те ж саме було з фізико-математичними та природничими факультетами. Економічні і статистичні реорганізовувалися на інститути народного господарства, медичні відповідно на медичні інститути. Ліквідація проводилася в рамках уніфікації системи спеціальної освіти, її централізації. У 1920/21 навчальному році в Україні нараховувалось 42 інститути, 145 технікумів. Одним з головних гасел реорганізації системи вищої і середньої спеціальної освіти була так звана пролетаризація вищої школи, що дало змогу зробити освіту доступною для тих верств, які не могли навчатися до революції. Але в умовах диктатури пролетаріату реорганізація перетворилося на уніфікацію, підпорядковану цілям партійної бюрократії. Зміни в соціальному складі студентства здійснювались переважно організаційно-механічним шляхом. Серед заходів регулювання соціального складу студентства слід відзначити чистки. У 1921 році у вузах республіки навчалось 56,9 тис. студентів, переважна більшість це вихідці з буржуазних та дрібнобуржуазних прошарків міста і села. Цього ж року було проведено першу масову чистку за класовим принципом. Було виключено 11 тис. осіб різних контрреволюційних елементів. Освітня підготовка, успішність при цьому до уваги не бралися. У 1922 році було проведено другу чистку, так звану перереєстрацію. За приблизними підрахунками, вузи позбулися ще не менш як 8 тис. студентів. Цей метод влаштовував своєю простотою і швидкістю, тому наприкінці 1923 р. було намічено чергову чистку перереєстрацію. У 1924/25 році чистки продовжувалися [3, 58-59]. При виключенні студентів до уваги бралися два критерії: неуспішність і сумнівне соціальне походження. Безумовному виключенню з інститутів підлягали діти володарів великих промислових капіталів, а також колишніх дворян, купців, духовенства і чиновництва, особи дрібнобуржуазного походження. Паралельно в ці роки з політикою виключення неблагонадійних студентів проводилася політика скорочення мережі вузів. У результаті вузів в Україні зменшилося з 42 у 1920/21 р. до 35 у 1925/26 р. Відповідно зменшилася і кількість студентства з 56,9 тис. осіб до 27,9 тис. осіб, що у перспективі загрожувало загостренням дефіциту кваліфікованих спеціалістів [3, 60]. Одночасно з вилученням непролетарських верств зі складу студентства здійснювалися заходи щодо збільшення робітничого прошарку. Для цього 7 березня 1921 р. Раднарком України ухвалив рішення про відкриття десяти робітничих факультетів у семи містах України. Тоді ж на робітфаки (їх спочатку відкрили тільки шість було прийнято 851 робітника з державних підприємств і селян за направленням комітетів незаможників. Робітфаки мали підготувати їх до вступу у вищі учбові заклади і розглядалися як один з найважливіших засобів пролетаризації вищої школи. Наприкінці 1921 р. у республіці нараховувалося вже 12 робітфаків, де навчалося 2,2 тис. осіб, з них робітників 90 %, селян 10 %, 85 % студентів робітфаків належали до КП(б)У і ВЛКСМУ [3, 60]. На кінець 1926 р. в Україні нараховувався 31 робітничий факультет, де навчалося 7,5 тис. осіб [3, 61]. Робітфаківці мали право першочергового зарахування у вузи. Часто ця частина студентства виділялася не успіхами у навчанні, а великими досягненнями у громадській діяльності. Перші наслідки цього дали знати про себе вже у 20-ті роки. У 1928 році в огляді ЦК КП (б) У Про підготовку спеціалістів йшлося про поганий рівень підготовки спеціалістів, які закінчили вузи через робітфаки. Зазначалося, що господарчі органи приймають на роботу колишніх робітфаківців неохоче. До методів регулювання соціального складу студентства слід віднести і практику рознарядок, яка вперше була запроваджена під час прийому до вузів у 1922 році. Перша рознарядка була складена на 13 тис. абітурієнтів, але вона не була виконана. Люди, що направлялися за рознарядкою, мали переваги перед іншими абітурієнтами бо вони йшли за направленням профспілок, партійних комітетів тощо. У 1926 р. до вузів було прийнято 28,5 % робітників і 24,8 % селян, разом 53,3 % більше половини [3, 62-63]. Таким чином, у 20-ті роки в СРСР була зламана традиція природного формування інтелігенції за рахунок найздібніших і найталановитіших представників різних класових і соціальних верств. Формування інтелігенції на основі класового підходу стало соціальною політикою держави. У вищий школі формування нової інтелігенції відбувалося за іншими напрямами. У 1921 році було ліквідовано університетську автономію. Вибори ректора було скасовано, тепер його призначав Головпрофос. Оскільки вищу освіту треба було завойовувати ще й ідеологічно, то був введений інститут політичних комісарів вузів і технікумів. Політкомісар, який призначався Головпрофосом, мав широкі повноваження і був фігурою, рівнозначною ректору. Усі розпорядження ректора погоджувалися з політкомісаром, він мав право скасувати будь-яке рі
Related Search
Similar documents
View more...
We Need Your Support
Thank you for visiting our website and your interest in our free products and services. We are nonprofit website to share and download documents. To the running of this website, we need your help to support us.

Thanks to everyone for your continued support.

No, Thanks