ІСТОРІЯ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ЗА ДОБИ ГЕТЬМАНАТУ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО - PDF

Description
21 УДК (477) Кучменко Ε.Μ. ІСТОРІЯ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ЗА ДОБИ ГЕТЬМАНАТУ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО У статті розглядається діяльність уряду П.Скоропадського і її вплив на національно-культурний

Please download to get full document.

View again

of 6
All materials on our website are shared by users. If you have any questions about copyright issues, please report us to resolve them. We are always happy to assist you.
Information
Category:

Poems

Publish on:

Views: 50 | Pages: 6

Extension: PDF | Download: 0

Share
Transcript
21 УДК (477) Кучменко Ε.Μ. ІСТОРІЯ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ЗА ДОБИ ГЕТЬМАНАТУ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО У статті розглядається діяльність уряду П.Скоропадського і її вплив на національно-культурний розвиток Української держави. Аналізуються основні напрями, шляхи, засоби і тична спрямованість уряду в реформуванні освіти. Сучасна Україна стала перед невідкладною необхідністю утвердження державної мови, розвитку національної культури. За час незалежності прийнято Конституцію, ряд законів і постанов Верховної Ради, указів Президента України, в яких визначаються нові підходи до цілей та напрямків культурної політики, засобів їх практичної реалізації. Успішне виконання цих завдань значною мірою залежить від усвідомлення історичних традицій, зокрема, вивчення досвіду культурного будівництва періоду визвольних змагань українського народу років. Центральна Рада, Гетьманський уряд, Директорія УНР вважали відродження української культури одним з головних елементів державотворення. Найбільших успіхів у культурній сфері було досягнуто за доби гетьманату. Відносне піднесення економіки і розвиток банківської справи на той період дозволили уряду Української держави поліпшити фінансування культурної галузі, реалізувати ряд проектів, які були розроблені ще за Центральної Ради, сприяти подальшому розвитку національної культури. Тодішні умови проведення культурної політики у деяких аспектах були подібними до сучасних. Це пояснюється тим, що в СРСР, як і в Російській імперії, чинились усілякі перешкоди розвитку української культури. Внаслідок цього як під час визвольних змагань років, так і після проголошення незалежності в 1991 році, в Україні культурна галузь перебувала в критичному стані. Незважаючи на це, Гетьманський уряд досяг вагомих результатів у національно-культурному будівництві. Тому його позитивний досвід має велике значення для сьогодення суверенної України. Публікації на тему культурної політики уряду Української держави почали з'являтися ще за доби гетьманату. Міністр освіти М.П.Василенко, П.О.Стебницький, В.П.Науменко, відомі українські педагоги та науковці С.Русова (голова Департаменту позашкільної і дошкільної освіти) і Ф.Сушницький (голова Департаменту вищої освіти) неодноразово виступали на сторінках періодичної преси із роз'ясненням свого бачення шляхів розвитку української культури та аналізом її сучасного стану. Авторитетні політичні і культурні діячі Г.Павлуцький, Л.Курбас, Ф.Шмідт, О.Грушевський та інші в своїх статтях у газетах Відродження , Шлях , Робітнича газета порушували актуальні проблеми розвитку науки та мистецтва. Були за гетьманщини й перші спроби комплексного дослідження питань культурного будівництва. Так, З.Кузеля у своїй праці Рік 1918 на Україні аналізував головні напрямки розвитку культури за часів П.Скоропадського. Однак висновки даного автора грунтувалися лише на матеріалах тогочасної періодичної преси. Книга С.Постернака Із історії освітнього руху на Україні за часи революції була, як на той час, узагальнюючою працею з даної проблеми. Але автор дав суб'єктивні оцінки, оскільки С.Постернак належав до антигетьманської опозиції та прагнув применшити успіхи режиму у культурному будівництві. Отже, названі публікації про культурну політику гетьманату були політичне заангажовані, оскільки грунтувалися переважно на особистому досвіді функціонерів у культурній сфері. Вони свідчать про те, що Кучменко Е.М. 22 МАҐІСТЕРІУМ. Випуск сьомий. ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ вже у той період намітилися дві протилежні оцінки діяльності гетьманського уряду в галузях освіти, науки та мистецтва - ідеалізація та нещадна критика. Ці тенденції набули подальшого розвитку у працях державних і політичних діячів, котрі опинилися в еміграції. Прибічники гетьманату, зокрема П.Скоропадський, Д.Дорошенко, О.Войнаренко, у своїх мемуарах та історичних дослідженнях стверджували, що період гетьманщини був найпродуктивнішим за роки для українського культурного будівництва. Прихильники Української Народної Республіки - В.Винничеко, Р.Млиновецький, Д.Доленга - були переконані у тому, що правління П.Скоропадського символізувало занепад української освіти, науки та мистецтва. Більшість українських істориків у діаспорі в роках також поділились на прихильників та супротивників гетьманату. В своїх працях Н.Полонська-Василенко, Д.Гирський, Б.Коваль підкреслюють здобутки гетьмана у культурному будівництві. Навпаки, О.Брик, М.Славінський, Д.Соловей зосередились лише на недоліках та прорахунках гетьманської держави у цій галузі. Разом з тим, у повоєнний період збільшувався вихід політичне незаангажованих праць, у яких порушувалися важливі проблеми з цієї теми. Так, І.Кирилов, Г.Ващенко, Г.Василькович аналізували розвиток української освіти. М.Вертухів торкався історії заснування гетьманським урядом Української Академії наук, а В.Січинський показав внесок Георгія Нарбута в розвиток графічного мистецтва. Нині, як зазначає І.Лисяк-Рудницький, більшість істориків української діаспори схиляються до об'єктивного, суто наукового висвітлення проблеми. Зокрема, В.Янів, І.Кейван, А.Животко, О.Субтельний прагнуть неупереджено показати процес культурного будівництва за гетьманської доби. В українській радянській історіографії тема культурної політики гетьманату замовчувалася або висвітлювалася упереджено. Виняток становлять деякі публікації 1920-х років. Наприклад, С.Постернак досліджував розвиток в Українській державі бібліотечної справи, а В.Ігнатенко аналізував стан тодішньої преси. В цілому ж, радянські дослідники ігнорували діяльність уряду Української держави у галузі культури або свідомо її фальсифікували. Яскравим прикладом було безпідставне твердження про заснування радянським, а не гетьманським урядом Української Академії наук. Фактичний матеріал публікацій, присвячений ювілеям окремих вузів, також відповідно препарувався. На початку 90-х років відбулися зміни у підході до проблеми. З проголошенням незалежності України настав якісно новий період у дослідженні культурного будівництва за гетьманщини. Йде бурхливе переосмислення всього, що було накопичено історичною наукою за всі попередні роки. С.В.Кульчицький високо оцінює національно-культурне будівництво уряду П.Скоропадського. В.К.Майборода та С.В.Майборода, В.Кравець, І.Михайлова, С.Скидан, Д.О.Тхоревський, А.В.Вихрущ, Л.П.Вовк, Н.Ю.Ротар досліджували розвиток початкової та середньої освіти за гетьманщини. Вони вважають досягненням тодішнього уряду успішну українізацію початкової школи, створення значної кількості українських гімназій, підготовку педагогічних кадрів для потреб національної школи, забезпечення учнів українськими підручниками. Водночас ці автори вбачають недоліки культурної політики гетьманату у недостатньо рішучій дерусифікації середньої школи, прагненні до зайвої централізації управління освітою, переслідування українських культурних діячів деякими місцевими адміністраціями. В.Короткий та В.Ульяновський, торкаючись питань розвитку вищої освіти, зазначають, що в Українській державі цій справі було надано потужного імпульсу. Водночас, О.В.Колпакова та В.І.Онопрієнко, які приділили увагу заснуванню та розвитку в 1918 році національних університетів, вказали на загалом повільну українізацію вузів. Найгрунтовнішими з новітніх видань, присвячених заснуванню та діяльності Української Академії наук, є праці авторських колективів, а також статті В.І.Юрчука та В.Г.Врублевського. Вчені, зокрема, вказують на здобутки гетьманського уряду в цій галузі та тодішні проблеми із забезпеченням Академії наук необхідними приміщеннями. Л.І.Євселевський та С.Я.Фарина у своїй монографії Просвіта в Наддніпрянській Україні (1993) показали діяльність Просвіт у період гетьманату, наголошували на фактах переслідування цих товариств місцевою адміністрацією. Г.Я.Рудий дослідив ступінь відображення у тодішніх часописах культурного життя в Україні. П.В.Голобуцький, Кучменко ЕМ. Історія реформування освіти в Україні за доби гетьманату Н.В.Жлудько, С.М.Косяк і А.А.Свобода у своїх публікаціях аналізують розвиток бібіліотечної справи. О.Нестуля показав зародження державної системи охорони пам'яток історії та культури за гетьманщини. Таким чином, можна зазначити, що історики вивчали лише окремі аспекти актуальної проблеми. Комплексного аналізу культурної політики і практики Української держави ще не здійснено. Мемуарна література допомагає зазирнути за лаштунки авансцени, де формувалась культурна політика гетьманату, а також поглянути на події з точки зору ворогуючих таборів. Спогади як самого П.Скоропадського, так і Д.Дорошенка (міністра закордонних справ Української держави), О.Войнаренка (співробітника Міністерства освіти) вирізняються відверто монархічними, прогетьманськими симпатіями. Натомість, В.Винниченко, В.Андрієвський (губернський комісар освіти Полтавщини), О.Кошиць (керівник Державної капели) у своїх мемуарах гостро критикують національно-культурну політику гетьманського уряду. Щоденники В.І.Вернадського віддзеркалюють події з точки зору скептично налаштованої до відродження української державності російської інтелігенції. Водночас І.І.Огієнко (ректор Кам'янець-Подільського університету), В.Биковський (бібліотечний діяч) намагались у своїх мемуарах об'єктивно оцінити розвиток вищої освіти, бібліотечної та видавничої справи у досліджуваний період. Очоливши Українську державу, гетьман вважав за необхідне всіляко підтримувати українську культуру і створювати всі умови для її розвитку. Водночас П.Скоропадський був противником витіснення російської культури, оскільки вважав, що вона була спільним надбанням російського й українського народів, результатом їх віками об'єднаних зусиль. Він був прибічником вільного розвитку в Україні української та російської культур при певній державній підтримці першої, але без утисків і заборон щодо другої [1]. В урядовому повідомленні, підписаному всіма членами новосформованої на початку травня 1918 року Ради Міністрів, уряд запевняв, що буде рішуче впроваджувати в життя ідею подальшого всебічного розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадських установах і закріплення всіх форм української державності [2]. Ще за часів Центральної Ради робилися спроби українізації освіти. Але при хаосі громадянської війни, відсутності дієвої адміністрації на місцях українізація освіти звелася фактично до того, що в найбільших містах були засновані українські гімназії, а в Києві створено Український Народний університет. Керівники гетьманської держави дотримувалися диференційованого підходу до реформування різних ділянок галузі. В культурній діяльності уряд керувався принципом: прямуючи невпинно до створення нашої зовсім самостійної української культури, прямуючи до цілковитої українізації всього народного виховання, - робити це з найменшою шкодою для всяких культурних цінностей . Він прямував не до механічного примусового прилучення людей до укра
Related Search
Similar documents
View more...
We Need Your Support
Thank you for visiting our website and your interest in our free products and services. We are nonprofit website to share and download documents. To the running of this website, we need your help to support us.

Thanks to everyone for your continued support.

No, Thanks