ЄПАРХІЇ ТА БЛАГОЧИННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕКЗАРХАТУ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У Х РР. ХХ СТ. - PDF

Description
УДК: 94(477) О. М. Ігнатуша ЄПАРХІЇ ТА БЛАГОЧИННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕКЗАРХАТУ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У Х РР. ХХ СТ. Автор проаналізував організаційні зміни Українського екзархату Російської

Please download to get full document.

View again

of 8
All materials on our website are shared by users. If you have any questions about copyright issues, please report us to resolve them. We are always happy to assist you.
Information
Category:

Entertainment

Publish on:

Views: 29 | Pages: 8

Extension: PDF | Download: 0

Share
Transcript
УДК: 94(477) О. М. Ігнатуша ЄПАРХІЇ ТА БЛАГОЧИННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕКЗАРХАТУ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У Х РР. ХХ СТ. Автор проаналізував організаційні зміни Українського екзархату Російської православної церкви (РПЦ) у х рр. ХХ ст. на рівні єпархії та благочиння. Стаття розкриває залежність системи місцевого управління від політики церковного керівництва і впливу державної влади. Ключові слова: єпархія, благочиння, організація, церква, влада, централізм, більшовицька модернізація. Устрій релігійних організацій важлива складова їхньої самобутності. Тому його вивчення надає ключ для розуміння специфіки і характеру відповідних релігійних спільнот. Дослідження церковного устрою в історичній ретроспективі дозволяє поглибити розуміння змісту суспільних процесів. Саме тому, зміни організаційного устрою православних церков України х рр. ХХ ст. неодноразово привертали увагу науковців (С.І. Білокінь, А.Л. Зінченко, С.І. Жилюк, А.М. Киридон, О.П. Тригуб). Хоча у цьому напрямі ще багато нез ясованого. Нерівномірно досліджено устрій різних православних церков, що діяли в Україні. Більш дослідженим виглядає устрій вищих органів влади та управління церковних організацій. З огляду на зазначене, пропонуємо у межах статті охарактеризувати специфіку устрою середньої єпархіальної та благочинницької ланки Українського екзархату Російської православної церкви (РПЦ) у х рр. ХХ ст. найкрупнішої за числом віруючих і громад релігійної організації, яка, проте, недостатньо вивчена з боку структурних змін. При цьому простежимо еволюцію устрою у контексті суспільно-політичних процесів, що дозволить глибше зрозуміти сутність інституційних трансформацій РПЦ в Україні у новітню добу. Для проведення такого аналізу будемо спиратися, переважно, на опубліковані актові документи та архівні джерела центральних і місцевих архівів України та Російської Федерації. Передуючи безпосередньому аналізу організаційної структури Українського екзархату РПЦ, нагадаємо, що саме РПЦ була центральною дійовою фігурою церковного розколу на постімперському просторі і в Україні зокрема. Розкол, у ході якого до середини 20-х рр. ХХ ст. в Україні виникло три нових релігійних організації Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Синодальна Церква, Українська Соборно-єпископська Церква змушував РПЦ до змін, які, проте, стимулювалися чи гальмувалися зовнішньоцерковними чинниками. Розкол мав глибокі ідейні основи, тому він позначився на організаційно-структурних змінах кожної з церков. Цих змін зазнав і єпархіальний устрій, що був традиційним в системі зв язку між центральною та парафіяльною ланками церковного управління. Мережа та єпископат. У зовнішніх проявах єпархіальна система Українського екзархату РПЦ протягом міжвоєнного двадцятиліття зберігала консервативність. На території УРСР існувало вісім єпархій, що в загальних контурах нагадували територію колишніх дореволюційних єпархій і відповідних губерній. Поза цією мережею залишилася лише частина території правобережних Волинської та Подільської губерній, що відійшла до Польщі, та Криму колишньої Таврійської єпархії, що опинилася у складі РСФРР. Документи не фіксують виразної специфіки структури управління РПЦ в Україні у порівнянні зі всеросійською ні на початку 20-х рр., ні протягом двох наступних десятиліть. Проте несприятливий державно-політичний тиск змушував церковне керівництво шукати способів і форм виживання організації, що вплинуло на параметри побудови місцевої адміністративної ланки. Розглянемо ці зміни детальніше. Руйнація конфесійної структури, яка почалася під впливом утвердження більшовицької влади, покликали до життя постанову патріарха Тихона від 20 листопада 1920 р. Вона дозволяла архієреям у випадку припинення діяльності канонічного центру чи неможливості зв язку з ним ділити єпархії на декілька місцевих [1, с.169; 2, с.102]. Почалося канонічно виправдане дроблення єпархіальної мережі на вікаріати та відповідне збільшення числа архієреїв. Якщо напередодні 1920 р. РПЦ в Україні налічувала 27 архієреїв, то в 1923 р. їх вже було 58. Проте подальша динаміка змін єпархіальної мережі та чисельності єпископату РПЦ в Україні виявилася зворотною: 1927 р. 27 чол.; рр чол.; рр чол.; 1937 р. 7 чол.; 1938 р. 2 чол.; рр. 1 чол. [Підраховано за: 1, с.959, 960, , 966, 968, 971, 974, , 984, 985, , 991, ; 2, с ]. За цією динамікою стояли зовнішні впливи на церкву. Нову єпархіальну мережу адаптувала до життєвих реалій адміністративна реформа в Україні, яка з 1923 р. впроваджувала дрібнішу від губернії адміністративну одиницю округ. З 1925 р. губернії, які певний час існували поряд з округами, були скасовані. В Україні виник 41 округ [3, с.32 72]. Такий державноадміністративний поділ спонукав до узгодження структури єпархій з окружною системою, оскільки практика узгодження коріниться в канонічних нормах церкви. Проте дроблення єпархіальної мережі не стало визначальним для змін в конструкції єпархіального управління. Реальні зміни продиктувало адміністративно-кримінальне переслідування керівників єпархій і найбільш активних священнослужителів. 145 Вже з 1922 р. на єпархіальне керівництво обрушились гоніння, спричинені політичними мотивами. Державно-партійна влада розчищала дорогу обновленням, розігруючи карту церковного розколу. Під прикриттям кампанії допомоги голодуючим Півдня та масової дезінформації про опір «контрреволюційного духовенства» вилученню церковних цінностей, почалися масові арешти церковних лідерів р. було репресовано патріаршого екзарха України, митрополита Київського і Галицького Михаїла (Єрмакова). 12 січня 1923 р. віддали наказ про виселення за межі губернії архієпископа Чернігівського Пахомія (Кедрова). Його відправили до одного з робітничих селищ Донбасу [4, с.59]. Хоча й перебуваючи на засланні до 1930 р. він вважався єпископом Чернігівським [1, с.986]. 16 лютого 1923 р. заарештували й ув язнили Херсонського єпископа вікарія Херсонсько-Одеської єпархії Прокопія (Титова). Після звільнення у січні 1925 р. йому заборонили повертатися в Україну й того ж року у листопаді знову засудили до заслання на Соловки [5, с.94]. В Україну він так і не повернувся. Без єпархіального архієрея залишилася Харківщина. Її єпископу Нафанаїлу (Троїцькому) інкримінували те, що склавши відозву з приводу допомоги голодуючим, він заборонив її розсилати [6, с.89]. До речі, цю відозву опублікувала газета «Коммунист» 1 квітня 1922 р., а через деякий час в ній же було вміщено статтю «Слово и дело» [7]. «Наприкінці 1923 р. на території Катеринославської губернії не залишилося жодного тихонівського єпископа, оскільки засуджений Іоаникій був висланий до Харкова, а Сергій і Онуфрій були вислані туди ж ще до того», повідомляв аналітичний огляд Катеринославського губвідділу ДПУ [8, арк.109]. Попри обіцянки звільнення Мелітопольського єпископа Сергія (Звєрєва) та Єлисаветградського (Зінов ївського) Онуфрія (Гагалюка), їх продовжували утримувати в неволі. Архієпископ Іоаникій, керуючий Харківською єпархією, весною 1924 р. скаржився патріархові Тихону на те, що ні він, ні вікарні єпископи не мали змоги виїхати на периферію [9, арк зв.]. Єпископів не вистачало. Певним виходом із цієї ситуації ставали нові архієрейські свячення. Вони мали підсилити дієвість ієрархії на місцях. С.І. Білокінь звертає увагу на те, що після низки арештів, які усунули від управління Київською єпархією екзарха України, новий єпархіальний архієрей Макарій (Кармазинов), восени 1923 р. провів у Києві низку таємних нарад місцевого духівництва, на яких були обговорені кандидатури осіб для таємних хіротоній [10, с. 97]. Церковна організація шукала способів збереження канонічного духовного керівництва. Апробувалися методи нелегальної роботи р. за ініціативою єпископа Глухівського Дамаскіна (Цедрика) на єпископа Козелецького, вікарія Чернігівської єпархії поставили 76 річного архімандрита Свято-Троїцького монастиря м. Чернігова Ювеналія (Молчанова). Мотивацією висвяти була неможливість єпископу Дамаскіну відвідувати Чернігів як «внаслідок його відірваності від лінії сполучення, так і внаслідок необхідності присутності в інших місцях» [11, арк.20]. Неможливість нормальної адміністративної діяльності архієреїв спонукала до керівництва окремими єпархіями безпосередньо з Москви. Звіт 3-ї групи ДПУ УСРР «Релігійні угруповання на Україні (стан на січень [19]26 р.)» повідомляв, що «всією, майже Подолією керує з великим успіхом єпископ Амвросій [Полянський], Херсонщиною єпископ Прокопій [Титов], Чернігівщиною Дамаскін [Цедрик], особи, яких було свого часу вислано за межі України» [12, арк.8]. Нові арешти ієрархів РПЦ, які влада використала інструментом тиску на церкву після смерті патріарха Тихона (7 квітня 1925 р.) в час боротьби за церковну владу, ще більше загострили проблеми управління периферією. У грудні 1926 р. під арештом перебувала більшість єпископату РПЦ 118 єпископів [13, с ]. Не тільки Київщиною управляли вікарії. З 1926 р. до 1932 р. Волинською єпархією по черзі керували три вікарних єпископи, оскільки правлячий архієрей архієпископ Волинський і Житомирський Оверкій (Кедров) знаходився за ґратами [14, с.6]. Ціла низка релігійних центрів була вимушена припинити свою діяльність, особливо після директив ВКП(б) 1929 р., які оголосили церкву єдиною контрреволюційною силою, що зберігала вплив на маси [15, с.13]. Повна руїна настигла єпархіальну мережу в 30-х рр. Не дивлячись на те, що наведена вище статистика зафіксувала в Україні на 1932 р. 14 єпископів, того року лише троє з них звернулися до секретаріату Президії ВУЦВК за щорічним поновленням дозволу на об їзд території ввірених їм єпархій і отримали таке право. Це були: архієпископ Константин (Дьяков), архієпископ Полтавський Сергій (Гришин) і архієпископ Новоград-Волинський Миколай (Пирський). Не виключено, що частина ієрархів в цей час керувала українськими справами на віддалі з Росії. Але вірогідно, що більша частина, як наприклад, вікарний єпископ Лубенський Аркадій (Остальський), не займалися єпархіальними справами [2, с.107]. Пік масових політичних репресій рр. остаточно зруйнував ієрархію РПЦ в Україні. За даними фундаментальної праці М.Ю. Губоніна, 1939 р. ієрархія українських єпархій РПЦ складалася лише з одного архієрея єпископа Митрофана (Русинова). Він очолював Одеську і був вікарієм Полтавської єпархії [1, с.980]. Поновлення ієрархії почалося з приєднанням до радянської України західноукраїнських земель після їх анексії від Польщі. Все ж новий єпископ екзарх Миколай (Ярушевич) більше перебував у Москві, аніж в Україні. Єпархіальний і благочинницький адміністративний апарат. Аномалія церковно-адміністративної системи полягала в тому, що номіновані єпархії були досить умовними за своїми територіальними контурами й несформованими як адміністративні структури з огляду на приблизну визначеність їх меж і практичну відсутність бюрократичного апарату. Єпархіальні керівники часто не мало своїх єпархіальних канцелярій, діяли одноосібно і з території поза межами єпархії. «Керую поки що двома єпархіями за допомогою вірних оо. благочинних; канцелярії немає; засоби також мізерні; не знаю також як бути з тими 146 повітами, які в цив
Related Search
Similar documents
View more...
We Need Your Support
Thank you for visiting our website and your interest in our free products and services. We are nonprofit website to share and download documents. To the running of this website, we need your help to support us.

Thanks to everyone for your continued support.

No, Thanks