Духовність як історико-філософська проблема - PDF

Description
УДК 13 Ляшенко О.В., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили Ляшенко Ольга Василівна здобувач наукового ступеня кандидата педагогічних наук кафедри соціальної роботи факультету

Please download to get full document.

View again

of 5
All materials on our website are shared by users. If you have any questions about copyright issues, please report us to resolve them. We are always happy to assist you.
Information
Category:

Crosswords

Publish on:

Views: 42 | Pages: 5

Extension: PDF | Download: 0

Share
Transcript
УДК 13 Ляшенко О.В., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили Ляшенко Ольга Василівна здобувач наукового ступеня кандидата педагогічних наук кафедри соціальної роботи факультету політичних наук Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили. Коло наукових інтересів проблеми духовності нації. Духовність як історико-філософська проблема У статті аналізуються свідчення науковців щодо нового бачення сутності феномену духовності на новому рівні соціально-культурного та теоретичного синтезу. Автор, у свою чергу, робить спробу досягти соціально-філософського осмислення витоків духовності. The proofs of scientists refering to a new concept of the essence of the spiritual phenomenon at a new level of social and cultural and theoretical synthesis are analysed in the article. The author, in his turn, tries to conceive social and philosophical spiritual sources. Останнє десятиріччя суспільного життя в Україні характеризується глобальними змінами. Найвизначніші з них перехід до державної самостійності, становлення ринкової економіки, прийняття Конституції, демократизація суспільства тощо. Перебудовчі процеси, як правило, об єктивно супроводжуються кризовими явищами, що спонукає працівників усіх галузей людської діяльності шукати оптимальні шляхи виходу із затяжної кризи. Дуже актуальним сьогодні є зростання національної самосвідомості України, що сприяє відродженню інтересу до духовної спадщини народу. Рушійною силою в цьому процесі постає не простий абстрактний інтерес, а життєва вимога усвідомити власну історію, зрозуміти менталітет нації крізь світло надбань минулого. Саме тому необхідно повсякчасно плекати національний дух, бадьорити національну волю, підсилювати прагнення увиразнити, усвідомити національну ідентичність, утверджувати і поширювати національні загальнолюдські базові цінності на весь етнічний простір українства, на весь український народ, оскільки ніколи не буде міцною та влада, яка не стоїть на моральних законах, на духовному фундаменті. Проблема духовності, за свідченням науковців, все більше стає ключовою проблемою у вирішенні актуальних питань сучасності: екологічних, економічних, міжкультурних, соціально-політичних та ін. Попередні розуміння феномену духовності можуть бути лише певними орієнтирами у відпрацюванні нової стратегії життя людства, яка вступає в еру інтеграції різних сфер життя, міжкультурних відносин. Тож необхідне нове бачення сутності феномену духовності, яке давало б можливість виходу на новий рівень соціально-культурного та теоретичного синтезу, органічно поєднувало б у собі як попередні уявлення цього феномену, так і знання поза межами цих уявлень, виходило б на широкий соціально-культурний простір свого буття, тобто набувало б суто практичного змісту [2, c. 31]. Всього цього неможливо досягти без соціально-філософського осмислення витоків духовності, адже вона нерозривно пов язана з історико-філософськими і соціальними умовами формування нації та зміною народного світовідчуття й світорозуміння. Отож, наразі варто звернутися до історії філософії та згадати гуманістів-початківців Ф. Петрарки та Д. Бокаччо. Саме вони своїм девізом визнали пізнання перш за все того, що може бути досліджене емпіричним шляхом. Педагогічні науки 131 Зрозуміло, що з цієї пори всі зусилля людського роду цілком спрямувались на вивчення окремих явищ світу, на дослідження окремих проблем та на створення людського знання. Як свідчить історія, наприкінці XVIII століття відбувся великий перелом в опануванні світу як світу одиничностей. Людина зробила спробу переорієнтуватися на цілісне освоєння світу (енциклопедисти та просвітники). Однак людське ставлення до світу продовжувало шукати той синтез в тому ж самому модусі в модусі чуттєвої першооснови, тобто емпіричного синтезу, основою якого стала матерія, а матеріалізм вченням [2, c ]. Як відомо, згідно з хрестоматійним визначенням, основним питанням філософії є співвідношення духу і матерії. Однак поняття, що стоїть за термінами дух, духовне, духовність, не дістало теоретичної розробки на відміну від поняття матерія. Найчастіше названі терміни вживаються в метафоричному, символічному значенні, в публіцистичному або художньому контексті. Коли ж до них вдаються у філософській літературі, то супроводжують поясненням, що мається на увазі мислення, свідомість. Але зводити корелят матеріального до свідомості й мислення неправомірно. Сфера реальності, що протиставляється матерії й виступає підставою для пояснення останньої, значно ширша. В сучасній гносеології свідомість і мислення набули цілком конкретного змісту і кореспондують вже не з матеріальним, а з безсвідомим, через що вживання їх як синонімів духовного є некоректним. Разом з тим, оскільки потреба в гранично широкому визначенні антиподу матерії зберігається, доречно повернутись до терміна духовне, поновивши його в статусі філософської категорії й теоретичного поняття. Та ось людина спробувала створити цілісну науково-раціоналістичну картину світу це епоха Дж. Міля, О. Конта та Г. Спенсера XIX століття. Але суто людському, живому духові, життю як цінності цією культурою майже не відводилось місця. Тому й зрозуміло, що поволі зникає інтерес до індивідуальності, а особистість майже знівельована в явищі колективізму як спорідненні синтезу одиничних природних явищ з явищами соціальними. Проте XIX століття часто зупинялось перед пошуком відповіді на питання: що є людина та її сутність, що є її духовність, свідомість та самосвідомість, на чому базується і чим спонукається активність людини тощо. Неодностайністю думок в багатьох галузях духовної творчості позначене і XX століття. Так, у проблемне поле пошуку нових шляхів, парадигм, цілей та їх пізнання потрапляють знову наукові модуси людського буття, які в свій час вже похитнув І. Кант. Цю духовну традицію продовжує філософія Шопенгауера, Берсона, Ясперса (екзистенціалізм у цілому та його різновиди зокрема). Думка, що шляхом об єктивного пізнання не можна вийти за межі явищ, стає домінуючою. Людина це виключно суб єкт пізнання, вона разом з тим і об єкт пізнання та самопізнання. У зв язку з цим людина повинна намагатися зрозуміти не тільки світ, а й свою суть як з боку природи своєї суб єктивності, так і природної данності [2, c ]. За твердженням І. Канта,...фізіологічне дослідження людини має на увазі дослідження того, що робить із людини природа, а прагматичні дослідження того, що вона як вільно діюча істота робить або може та повинна робити з себе сама [3, с. 351]. Оскільки необхідність осмислення людиною своєї ролі в світі, ставлення до оточуючої дійсності і до самого себе обумовлюють зростання інтересу до проблеми духовності, то спробуємо стисло розглянути поняття та сутність духовності з точки зору філософії, адже найчастіше суть духовного намагаються збагнути у співставленні з тілесним, плотським, речовим як найрепрезентативнішими предикатами матеріального, але в дійсності дихтомія духовного продовжується й за межами речових відношень: духовне психічне, духовне бездуховне, раціональне ірраціональне, розум віра і т.д. Філософія, з одного боку, протиставляє буттю дух, свідомість, мислення, психіку, з іншого не цурається тверджень про одухотвореність буття, займається духовним життям людини, вимагає духовності [1, с ]. Духовність, що є переважною категорією міфологічно-релігійного цілісно синкретичного світорозуміння, етимологічно походить (принайм-ні на рівні індоєвропейських мов) з такого поняття, як дух. Дух, що є поняттям в основному релігійним, виражає явище, яке вже за своїм визначенням не має чіткої просторовочасової локалізації. Тобто дух (як і духовність) втілює в собі принцип холодності, синергії, взаємозв язку, взаємодії, опосередкування одного іншим, відображаючи фундаментальний вимір буття цілісність [4, с. 51]. Нерідко у філософській літературі як синонім духовності використовують поняття дух. Із позиції діалектичного матеріалізму поняття дух тлумачиться, переважно, як зосередження всіх функцій свідомості, знаряддя активного впливу на світ. Дух як сконцентрована свідомість є не що інше, як необхідне знаряддя людини закономірного етапу розвитку матеріальної дійсності, з допомогою якого вона переробляє саму себе [5, 132 Наукові праці. Том 36. Випуск 23 с. 85]. Саме тому кожного разу, коли мова заходить про душу, дух і духовність людини чи суспільства, частіше всього дослідники звертаються до релігійно-теологічних та просто церковних тлумачень цих категорій. Азіат при цьому розпочинає від Авести та Заратустри (від зороастризму взагалі), індоперсіянин від санскриту й Рігведи, європеєць чи житель Південної або Північної Америки з Біблії та Ісуса Христа, мусульманин від Магомета та Корана тощо. Релігійно-теологічні діячі, наскільки б не були відмінними їхні церковно-конфесійні канони й ритуали, виходять здебільшого із того, що первинне начало ( зерно за Г. Сковородою) духовності, тобто душа, закладається у людині єдинопозитивним Богом. Але оскільки людина творить далеко не тільки добро, а й зло, то з являються ще й злі боги (Авеста); створіння, що вічно протистоять Богові (Сатанаїл, Мефістофель, чорти). Більше того, у творенні людиною зла звинувачуються її предки ( первородний гріх у християнстві, буддистська концепція спадковості духу ). Лише в значно пізніші часи деякі науковці стали звинувачувати у скоєнні зла саму конкретну людину, але й тут не знайшли їй виправдання прости їй, Господи, бо вона сама не знає, що творить. Цю формулу слід запам ятати для розуміння сутності душі й духу особи [2, с. 141]. Поняття дух, душа виникли в людській свідомості ще в первісному суспільстві для позначення незрозумілих людині явищ природи. У сучасному розумінні дух це психічні здібності, мислення, свідомість, почуття та воля людини, в широкому значенні психіка; душа внутріш-ній психічний світ людини з її настроями, переживаннями та почуттями. Сам їх вияв дуже складний, тому в народі і кажуть: Чужа душа темний ліс. Світські дослідники-філософи, починаючи від матеріалістів давнього світу й закінчуючи марксистами, приписали процес формування людської душі лише або переважно суспільству: родині, школі, класу, навіть цілому суспільному устрою, стану або етапу розвитку людства власне, суспільній формації. Проте приходить час, і, врешті-решт, усі дослідники судять про душу і дух кожної людини за тим, кому і як, що вона творить добро чи зло, чим керується у своїх діях тощо. Отож, душа людини це певна система природно-генетичних і сформованих суспільством на цій основі внутрішніх, індивідуальних спонукань і мотивів спрямування процесу творення нею добра чи зла, а дух людини це система всіх зовнішніх виявів, проявів та наслідків саме такого діяння й життя людини в суспільстві і перш за все всього того, що усвідомлюється її близьким і далеким людським оточенням. Тому в даному випадку можна ставити цілий ряд інших важливих питань про душу, дух і духовність особи, особистості, етносу, нації, народу, суспільства і цілого людства. На думку вчених, щоб дати відповіді на поставлені у даному дослідженні питання, вкрай необхідно пізнати природу і критерії визначення люди
Related Search
Similar documents
View more...
We Need Your Support
Thank you for visiting our website and your interest in our free products and services. We are nonprofit website to share and download documents. To the running of this website, we need your help to support us.

Thanks to everyone for your continued support.

No, Thanks